Віддай мені сина, і я виконую будь-яке твоє бажання” – прошептала в останніх силах жінка.

**Щоденниковий запис**

«Будь ласка, поверни мені сина. Я дам тобі все, що забажаєш», — прошепотіла Наталка, витираючи сльози.

«Та не зникне твій батько. Йому всього сорок три. Думаєш, вічно буде оплакувати твою матір? Як би не так! За статистикою, самотніх жінок більше, ніж чоловіків. Рано чи пізно якась візьметься за нього. Тож поїдем до Києва, не перешкоджай батькові влаштувати особисте життя. Хіба хочеш, щоб він до кінця днів був самотнім?»

Жили вони в невеличкому містечку під Києвом. Коли дівчата закінчували десятий клас, мама Наталки потрапила під машину. Батько з дочкою важко переживали втрату. На Наталку звалилися всі домашні клопоти, але вона все встигала — не закинула навчання й добре здала ЗНО.

Олена завжди мріяла втекти з провінції до столиці й умовляла Наталку поїхати разом.

«Батько досі не може змиритися зі смертю мами. А якщо й я його покину? Ні, я не залишу його самого», — стояла на своєму Наталка.

«Та ну тебе! Він же ще молодий. Невже думаєш, буде до кінця днів сумні пісні співати? От побачиш — скоро якась жінка його візьме в руки. Тож поїдемо, не заважай йому. Чи хочеш, щоб він так і залишився сам?»

Жорстокі слова подруги болісно вкололи Наталку. Але в них була правда. Тож вона все ж поговорила з батьком.

«Їдь, доню. Не бійся, я впораюся. Київ же не за горами. Не сподобається — завжди повернешся. Тут тобі робити нічого».

І Наталка поїхала з Оленою до Києва. Вчилася добре, могла вступити до університету. Але Олені таке не світило — у неї бали були посередні. Наталка не хотіла кидати подругу. За компанію вступила з нею до педагогічного коледжу. Пізніше можна буде вчитися заочно. Жили вони разом у гуртожитку.

Спершу Наталка кожні вихідні їздила додому до батька. Але після Нового року помітила зміни: батько став веселішим, охайним, а в холодильнику з’явилися домашні страви. «Невже сам готував?»

Батько, ніяково посміхаючись, зізнався, що це сусідка Ганна приносить їжу, ну і взагалі… Наталка заспокоїла його, сказала, що не проти, навіть радийНаталка щільно обняла Ваню і, дивлячись у вічну далечінь, усміхнулась — вона знала, що ніхто вже не відбере у неї її дитину.