Вірний приятель

Сьогодні взнаю про малесеньку квартирку, що припала мені до душі. Затишну, зі старою радянською меблями, навіть стінка там була – чеська, зі скляними полицями. Килим на стіні, кахельна піч із закопченим чайником, а на кухні – холодильник «Дніпро», ще з совєцьких часів. У вітальні радіо висіло, з нього лилася музика – то «Промінь» передавав старі пісні. З легким тріском, шелестом, але так тепло, так знайомо. Телевізора не було, та я й не сумував.

Повертаюся з роботи, вмикаю радіо голосніше, ставлю чайник. Наливаю окріп у глиняну кружку, вдихаю пахучу пару, стою біля вікна. На вулицю дивлюся, на небо темно-синє, на ледь помітні зірки, на місяць, ніби надкусаний. Мовчу. А з ким тут говорити? Жив сам у цій хатці. Поки не познайомився із сусідом новим. Олешком.

Прийшов одного разу з роботи пізно. Весь день біля верстата, ноги мов ватні, спина болить. Заходжу на кухню – а він сидить. Олешко. Дивиться на мене. Спочатку хотів гнівно вигукнути, навіть ремінь підняв, але він так подивився своїми блискучими очима, що я опустив руку. Чайник поставив, сів поруч. Він мовчить, не йде.

Налив собі чаю, дістав печиво з пакета. Олешко аж голову витягнув. Протягнув йому шматочок – понюхав, тактовно відвернувся і сидить, радіо слухає. Прослухали новини, дізналися, що у світі діється, потім я пішов спати. Олешко залишився на кухні. Вранці його не було – мабуть, по своїх справах.

А ввечері він повернувся, як я вже приніс з крамниці пакет із сушеною таранню, пляшкою пива і вівсяним печивом. Так і почали жити разом. Я й Олешко.

Приходжу додому, наливаю пива, чищу рибу, розмовляю. Він не п’є, звісно, тільки слухає. Іноді, якщо я занадто розпалююся, починає ходити туди-сюди по кухні, потім заспокоюється, знову сідає. Дивиться блискучими очима. А мені добре – виговорився, і на душі легше. Він це розумів, тому й слухав.

А ще він любив радіо. Особливо старі пісні. Бувало, прийду – немає його. Вмикаю музику, повертаюся – а він уже тут. Сидить, слухає. Їмо, п’ємо чай, гомонімо до пізньої ночі. Про все йому розповідав – і про роботу, і про армію. Як молодим на війну потрапив, як ледь не загинув, як танки горіли. Олешко слухав. Вмів мовчанням підтримати розмову.

Але не любив, коли я приходив п’яний. Дивився осудливо, відвертався. Одного разу так прийшов – а він сховався. Соромно мені стало. Прибрав пляшку, ввімкнув радіо, запалив цигарку. Але він все одно прийшов. Сів поруч, доторкнувся до руки. І я зрозумів – навіщо жалітися? Хата є, їжа є, є друг, який вислухає. Викинув усі пляшки. Тільки пиво з рибою залишив.

А потім Олешко зник. Тиждень його не було. Сумно самому. Вмикав радіо, брязкав посудою – але він не повертався. Хотів купити горілки, та продавчиня Олена руки в боки уперла, замість цього дала пиріжків із картоплею. А через кілька днів завітала до мене. Наварила борщу, напекла, поговорила і пішла. Каже – завтра зайде.

Зрозумів тоді, як мені бракувало тепла. Раніше Олешко підтримував, а тепер – Олена. Часто приходила, готувала вечерю, розповідала про книжки. Я – про армію, вона – про королів і лицарів. У хаті знову почувся сміх.

За місяць запросив її в кіно. Хвилювався, навіть сорочку спалив праскою. Давно не бував серед людей. Але з нею було добре. Потім ще гуляли парком, їли морозиво.

Привик до неї. Як до Олешка. Навіть побоювався – раптом зникне. Та одного разу набрався сміливості, запросив заміж. Вона заплакала і погодилася.

Святкували весілля тихо, без багаття. Тільки близьких не було. Олешка ж немає. Та все одно було сумно – він би зрадів за мене.

Через рік став майстром на заводі, а ще за два місяці народилася наша донька – Марійка. У хаті залунав дитячий сміх. І я зрозумів – життя змінилося.

А одного разу, коли сидів у вітальні, на кухні голосно скрикнули. Увірвався туди – а Олена стоїть на стільчику, тримає поваріжку, а на столі сидить горобець. Старий, потертий. Дивиться на мене блискучими очима – і в мене серце стиснуло.

«Це Олешко… – кажу. – Повернувся.»

Старий друг.