«Встану — щоб ніхто не отримав!» Як одна жінка встала з ліжка, запідозривши чоловіка у зраді

**Щоденник**

«Не дістанусь нікому!» Як баба Оля злягла з ліжка, коли запідозрила діда Івана в підозрілих розмовах

Баба Оля зовсім знесиліла. Ні говорити, ні вставати, ні навіть вікно розглядати — ні на що не було сили. Лежала, обічнувшись до стіни, немов усе для себе вже вирішила. Чоловік її, дід Іван, як завжди зайшов у хату, закип’ятив чайник, запарив духмяний чай — аромат рознісся по всій хаті, немов у давні часи. Хотів підбадьорити кохану, але почув зовсім не те, на що сподівався.

— Ось у шафі моя сукня лежить, — прошепотіла Оля. — І хусточка, в якій мене на останню путь проводжатимуть… Тільки не переплутай, вона в окремому пакеті…

— Що ти несеш?! — спалахнув Іван. — Я ж знайду твою сукню! Але от кого я біля крамниці зустрів… Марічку! Як вирядилась! Аж очі розбіглися. Підходить до мене, каже: «Не хочеш зі мною пройтись, Іване?» Що скажеш на це, га?

І тоді сталося диво. Баба Оля рвнула з себе ковдру, різко сіла, а потім — і взагалі встала! Повільно, але твердо пішла до шафи.

Дід завмер із чашкою в руках.

А почалося все ще раніше, коли Настя й Тетяна, дві медсестри, сиділи на нічній зміні в сільській лікарні. Було тихо, хворі мирно спали, і жінки вирішили подивитися улюблений фільм про кохання.

— Скільки разів дивлюся — не набридає, — посміхнулася Тетяна.

— А я щоразу згадую свою бабусю та діда. Моя баба Оля з дідом Іваном — як з кіно. І любов у них така сама щира…

Настя розповідала, як баба Оля завжди доброзичливо бурчала на діда, а він лише усміхався:

— Усе на мене нарікаєш, а за що? Ось у інших чоловіки гуляють, п’ють, а я в тебе — золото!

На що баба Оля миттєво відповідала:

— Золотим ти став лише після пенсії, а до того — гуляка був ще той!

Коли бабуся злягла, спершу всі подумали, що серйозно. Їй із дідом вже за вісімдесят. Лікарі приїжджали, діти з міста викликали приватного лікаря. Але аналізи добрі, тиск у нормі, температура — як у космонавта. А Оля все лежала, не дивилася в очі, від їжі відмовлялася.

— Нічого в мені не в’яжеться, — шепотіла вона. — Апетиту нема. Усе… час…

Дід Іван ходив навколо неї, як прив’язаний.

— Чайку з лимончиком? — пропонував.

— Ні…

— Ну хоча б вівсяної кашки! Я сам зварив!

Бабуся лише відверталася до стіни. Але все ж заради нього почала їсти трохи — по ложці каші на воді.

Одного разу дід вийшов із хати, насунувши кепку. Оля ледве підвелася на ліктях:

— Ти куди?

— Та скоро повернуся, — буркнув він.

І пішов до Ганни — місцевої знахарки. Та дала йому трав, нашептала на вухо, як «повернути до життя» кохану.

— Усе спрацює, — сказала, — якщо правильно зробиш.

Дід повернувся, запарив ті самі трави, а чай вийшов такий — духмяний на всю хату! І тут баба Оля знову завела своє:

— Ось у шафі моя сукня… На похорон…

Але дід раптом кинув:

— А Марічку я біля крамниці зустрів! Така роздягнена була! Каже, весна, пташки співають, хочеться гуляти. А ще запропонувала мені разом пройтися. Уявляєш?

Марічка була його першим коханням. Заміжня вона була не раз, але овдовіла і тепер часто підморгувала Іванові. Казала, що щастя своє впустив, що все могло бути інакше…

Баба Оля про ці її слова знала. І хоч Іван завжди заперечував, у неї закралися сумніви.

А дід ще й додав:

— І Оленку зустрів! Та взагалі як з обкладинки — у новому пальті, губи нафарбовані, очі сяють. Чоловік у неї — старий немічний, а вона — баба вогонь!

І ось тоді бабуся скинула ковдру, спустила ноги з ліжка й з сердитим виглядом пішла до шафи.

— Не забув я твоєї сукні, не хвилюйся. Найгарнішою будеш, — стримано сказав дід.

— Яка ще смерть? — гаркнула Оля. — Мені й вийти не в чому! Міль пальто поїла, шапка стара, хустки — ні в які ворота!

— Так ти ж сама казала — нічого не треба, мовляв, усе одно…

— А тепер хочу нове! — заявила вона й почала з люрІ з того дня баба Оля кожного ранку виходила на подвір’я, наче на переможний парад, а дід Іван лише посміхався собі в вуса, знаючи, що його хитрість врятувала їхнє кохання.