Залиш мене в спокої! Я не обіцяв одружитися! І взагалі, я не знаю, чий це малюк.

— Одчепись від мене! Я не обіцяв на тобі женитись! Та й взагалі, я й не знаю, чий це дитя. Може, й не мій? Тож гуляй собі сама, а я поїду! — так казав Віктор, командировочний з Києва, розлюченій Олені. Вона стояла, не вірячи ні очам, ні вухам. Невже це той самий Віктор, що клявся їй у коханні та носив на руках? Той самий Вікторчик, що кликав її Олесенькою й обіцяв манну небесну? Перед нею був збентежений, а через те й злий, чужій чоловік…

Поплакала Олеся тиждень, махнувши Віктору рукою назавжди, але через вік — їй було вже тридцять п’ять — та через свою непоказність, а значить, малі шанси знайти жіноче щастя, вирішила народити…

Народила Оля в термін галасливу дівчинку. Назвала Софійкою. Дівчинка росла тихою, без проблем і не завдавала матері клопоту. Наче знала: кричи не кричи, а нічого не доб’єшся… Оля ставилася до доньки непогано, але справжньої материнської любові не було — годувала, одягала, купувала іграшки. Але зайвий раз обняти, приголубити, погуляти — ні. Цього не було. Маленька Софійка часто простягала рученята до мами, але та відштовхувала її. То зайнята, то справи, то втомилася, то голова болить. Інстинкт так і не прокинувся…

Коли Софійці виповнилося сім років, сталося неймовірне — Оля познайомилася з чоловіком. Мало того, привела його до себе в хату! Усе село тільки й говорило про це. Яка ж Олька легковажна! Чоловік несерйозний, не місцевий, постійної роботи немає, живе невідомо де! Може, взагалі шахрай… Ох вже ці справи! Оля працювала у сільпо, а він підрядився розвантажувати машини з товаром. На цій роботі у них і закрутився роман. Незабаром Оля запросила нового нареченого жити до себе. Сусіди осуджували — привела в дім невідомо кого! Хіба не думала про маленьку доньку? Ще й мовчун — слова з нього не витягнеш. Напевно, щось приховує. Але Оля нікого не слухала. Наче розуміла — це її останній шанс знайти щастя…

Але незабаром думка села про цього мовчазного чоловіка змінилася. Дім Олі без чоловічих рук занепав і потребував ремонту. Іван — так звали чоловіка — спочатку поправив ґанок, потім залатав дах, підняв похилений тин. Щодня він щось полагожував, і дім на очах перетворювався. Побачивши, що в чоловіка руки золоті, люди почали звертатися за допомогою, а він відповідав:

— Якщо ти зовсім старий або бідний — допоможу безкоштовно. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.

З одних брав гроші, з інших — консерви, м’ясо, яйця, молоко. У Олі був город, але худоби не було — без чоловіка не справишся. Тому раніше Софійка не часто їла сметану чи свіже молоко. А тепер у холодильнику з’явилися і вершки, і домашнє молоко, і масло.

Словом, у Івана були золоті руки. Як кажуть — і шиє, і везе, і в дуду грає. І Оля, яка ніколи не була красунІ так вони жили разом, одна сім’я — Оля, Іван та Софійка, яка знайшла у його серці справжнього батька, а він — свою доньку, яку любив до останнього подиху.