Згадала про свою любов

**Відчула знову, що кохаю**

Невже наші стосунки з чоловіком ожили… після ремонту. Я думала, ми вже розучились відчувати. Адже шістнадцять років разом. Це як стара светрка: зручна, звична, тільки вже не гріє.

Ми з Іваном давно жили у передбачуваному ритмі: робота, вечеря, рідкі розмови перед сном. Не сварились, не з’ясовували стосунків — просто існували. Рівно, тихо, майже як родичі. Без спалахів, без божевільних пристрастей. Іноди мені здавалося, що ми — два дерева, що ростуть поряд: коріння сплутались, а крони давно тягнуться у різні боки.

Доки не почався ремонт.

Зануреними у клопоти ми були не просто так. Андрійко вперше поїхав у табір біля моря. Аж на дві зміни! «Мамо, я вже дорослий!» — гордо сказав наш дванадцятирічний син, закидаючи у валізу кросівки з підсвіткою. Ми з Іваном стояли на пероні й махали від’їжджаючому потягу. А коли повернулись у порожню хату, зрозуміли: тепер тут лишли ми й ці стіни, що пам’ятають нас зовсім іншими.

Щоб не заважати, ми переїхали у орендовану однушку, а у нашій квартирі поселились чужі люди — галасливі, пропахлі фарбою і потом. Серед них був Сергій.

Високий, з грубими руками та холодним поглядом. Він нагадав мені молодого Івана — тембром голосу, звичкою прищурувати очі, коли думав. Але якщо мій чоловік говорив із мною м’яко, навіть у гніві не підвищував голосу, то Сергій орав на свою дружину по телефону так, що слухати було соромно.

Я вперше почула, як чоловік може так говорити з жінкою, що народила йому двох дітей. Крізь зуби, з роздратуванням, ніби вона щось йому винна. А потім виявилось, що в нього ще й коханка.

Одного разу я зайшла за забутими кресленнями й застала його у вітальні з молодою дівчиною. Вона пищала від сміху, поки він розповідав непристойний жарт. А потім він обхопив її за талію і притиснув до ще не пофарбованої стіни.

І тоді я раптом злякалась.

Не за неї — за себе.

Раптом у Івана десь є така сама дурнушка, що тішиться його увагою, як подачкою? Раптом він теж давно живе на два життя, а я — остання, хто дізнається?

Того вечора я уважно вдивлялась у чоловіка за вечерею. Шукала в його очах те саме — байдужість, втому, бажання втекти. А він раптом запитав:

— Ти як, не надто втомилась від усього цього безладу?

Тим часом робітники зодрали старі шпалери в нашій хрущовці, і під шаром паперу проступили сліди наших перших років. Ось рожева розмита пляма. Це ми з Іваном, п’яні від шампанського, святкували новосілля. Він тоді підняв мене на руки, я скрикнула, пляшка висковзнулась — і половина напою опинилась на стіні.

А ось вм’ятини від цвяхів — сліди тої самої полиці, яку Ваня майстрував усі вихідні, поки я гостювала у батьків. «Не заходь!» — кричав він із-за дверей, поки я сміялась і тупотіла від нетерпіння. Полиця вийшла коси— Готово, — зітхнув Іван, відступаючи і розглядаючи свою роботу, а я підійшла ближче і, не кажучи ні слова, притулилася до нього, відчуваючи, як биття його серця зливається з моїм, немов дві ноти давно забутої, але все ще живої мелодії.