Дід, вона все ще лежить, – промовила Марковна крізь сльози.

Дідусю, вона ж досі лежить, – промовила Марківна крізь сльози. Вона сперлася на підвіконня, вткнувшись чолом у скло, і спостерігала. – Скільки вже часу лежить, навіть не рухнулася!
– Може, вже й здохла? – неприязно відповів Семенович. – Якщо не ворушиться.
– Ні, оченята ж відкриті. І голову не опускає. Лежить та дивиться в одну точку, ні на що не зважає. Сусід вигулював свого собаку, так вона навіть голови не повернула.
– Напевно, хвора, – припустив Семенович. – Час прийшов, от і помирає. І місце знайшла ж!
– Та ні! – з осудом сказала Марківна. – У п’ятому під’їзді бабуся жила. Літ так на десять нас старша. Вчора поховали. Це її кішка. Хазяйку – на кладовище, а кішку – на вулицю. Ех, люди, люди…
Семенович пам’ятав бабусю. Колись був знайомий з її чоловіком. Не друзі, ні. Але при зустрічі кивали один одному головами. Це він організував чоловіків поставити дитячий майданчик на подвір’ї, хоча його дітям вона вже не була потрібна.
Заодно спорудили пару столиків з лавочками під березами. Це вже для дорослих. Старовинні берези чудом збереглися, нагадуючи, що колись на цьому місці шумів ліс.
Було це улюблене місце зборів чоловіків. У вільний час любили вони тут «забити козла», зіграти партію-іншу в шахи, а чи, чесно кажучи, випити півлітра на честь свята.
До сьогодні збираються старожили під березами. Столи й лавки не раз міняли, а дерева так і ростуть, вкриваючи старих тінню, рятуючи від літньої спеки.
– Вчора, кажеш? – Семенович дивився у телевізор, пережидаючи набридливу рекламу під час перерви у футбольному матчі. – А що ж діти? Могли б і взяти.
– Діти… – зітхнула Марківна. – Дітям, сам знаєш, окрім квартири нічого не потрібно. Все, що старі цінують, що бережемо, як зіницю ока, вони, як прийде час, викинуть на смітник. І речі наші, і фотографії рідних, які ми берегли все життя. І грамоти, і нагороди. Таке вже життя настало. Але кішку-то навіщо?! Жива ж душа.
Марківна ще щось бурмотіла, ніжно витираючи очі хустинкою. Потім відійшла від вікна, нічого не сказавши чоловіку, взулася і вийшла з квартири. Повернулася хвилин через п’ятнадцять з кішкою на руках, яка безвільно звисала, як ганчірка.
– Хоч суди мене, хоч лай, а я так не можу! – заявила з порога й опустила кішку на підлогу в коридорі.
Кішка – звичайна сіра Мурка, в кімнату не пішла, а лягла біля дверей, так само байдуже вдивляючись у пустоту. Був їй літ десять-дванадцять, не менше.
Семенович нічого не відповів, навіть не повернув голову. Як сидів у кріслі перед телевізором, так і залишився сидіти. Марківна, осудливо похитавши головою, пішла на кухню, думаючи – чим би нагодувати кішку?
Наступного ранку кішку знайшли на тому ж місці, але корм з миски було з’їдено, а миска ретельно вилизана.
– От і добре, – муркотіла Марківна. – Поїла, значить, житимеш. Хіба вже рано тобі ще до хазяйки. А з часом звикнеш до нас.
Але звикала кішка важко. Лише через тиждень почала проявляти інтерес до господарів. Усе так само лежачи біля входу, вона піднімала голову й проводжала чи зустрічала їх байдужим поглядом.
Марківна гладила її по м’якій шерстці, ласкаво розмовляла, намагалася нагодувати смачнішим. Але та їла тільки вночі, коли господарі вже спали. Для туалету Марківна насипала чистий пісок і поставила в комбіновану ванну, двері до якої тримала відкритими.
Семеновичем це дратувало – він звик до давно встановленого порядку в домі й вважав відчинені двері кричущим порушенням цього порядку.
– Лежить тут, – бурчав він, виходячи з квартири і переступаючи через кішку. – Нема вже місця більшого?
Кішка не відповідала, лише дивилася на нього сумними зеленими очима. Одного разу він навіть зашпортався, повертаючись з магазину з покупками.
– Щоб тебе! – обурився він. – Іди звідси! У кімнаті ж повно місця. Чого ти тут розляглася?
Кішка вислухала його тираду, піднялася з в’язаного килимка, розстеленого під лежанку, і рушила в кімнату. Семенович та Марківна лише проводжали її поглядами. Тепер Мурка цілими днями лежала в куточку кімнати, не проявляючи активності і не завдаючи клопоту господарям.
– Хіба ж це кішка? – бурчав Семенович. – Бабуся. Справжня бабуся! Попоїсть, що дадуть, і мовчки на лежанку. Ніде не видно, не чути.
– Та що ти таке кажеш! – ображалася за кішку Марківна. – Сам подумай – скільки років вона прожила зі своєю хазяйкою! Сумує за нею, певно. Адже все її життя в ній і було. От і лежить, згадує щасливі дні, бо таких більше вже не буде. От постарієш, житимеш із дітьми – так само сидітимеш у кутку, згадуватимеш молодість, і всім заважатимеш. Дай Боже, щоб хоч не ганяли та не зачіпали тебе!
Ця розмова зачепила душу Семеновича. Він почав дивитися на Мурку іншими очима, уявляючи себе на її місці. Більше не лаяв її, не погрожував виставити за двері.
Одного разу навіть приніс з магазину корм у пакетиках. Спеціальний для кішок, хоча Марківна годувала її бульйончиком із супу, нарізавши туди шматочки вареного м’яса.
Одного теплого літнього вечора Марківна поверталася від доньки. Та попросила її побути з онуком – трохи прихворів, а приглянути нема кому, дорослі зайняті на роботі.
З онуком усе гаразд, носиться по дому, неначе впав у вир – всім би хворим так. Усміхаючись, вона згадувала веселі ігри онука, в яких і сама брала участь, захопившись дитячим ентузіазмом.
Ввійшовши в квартиру, почула тихий голос чоловіка. Він обговорював щось з кимось. З ким це він там?
– Життя – така штука… Здається інколи – все! Легше лягти та померти, аніж пережити. Але згодом – дивись, налагоджується все, і знову жити хочеться. І думки дурні з голови вивітрюються. Головне – перетерпіти це час. А якщо знайдеться хтось, хто зрозуміє тебе, підтримає, то й зовсім чудово!
Марківна з подивом дивилася, як чоловік захоплено розповідає свої думки Мурці! Та сиділа на підлокітнику крісла і уважно слухала співрозмовника, зрідка вставляючи свою муркаючу відповідь – Мурк!
– І що, вона тебе розуміє? – з іронією запитала Марківна, трохи ображена на кішку. «Ось так, підібрала її, доглядаю, годую, а вона зі мною жодного разу не заговорила».
– Звісно! – переконано заявив Семенович. – До речі, її звуть не Мурка, а Матильда.
– Це вона тобі сказала? – засміялася Марківна.
– Вона. Правда, Матильда?
– Мурк! – кішка легенько штурхнула Семеновича в плече.
– Краще йди в магазин, – Марківна не втрималася від усмішки. – Борошно все закінчилося, а я хотіла млинців напекти. Хочеш млинців?
Семенович, не відповідаючи, піднявся з крісла, погладив Матильду і, зібравшися, вийшов із квартири. Від Марківни не приховалося, як кішка проводжала його закоханими очима.
Він незабаром повернувся, купивши упаковку борошна та пару пакетиків корму.
– Збирайся, старенька, там чоловіки «козла б’ють». Підемо і ми, давно я під березками не був.
– Та ти збожеволів, старий! – Марківна здивовано дивилася на чоловіка. – Я в вашого «козла» і грати не вмію. Що придумав!
– Про тебе й мови немає, – спокійно відповів Семенович. – Це я – Матильді…
Марківна, просіюючи борошно, краєм ока дивилася у вікно, як її чоловік впевнено йде через двір – до беріз, а поруч із ним, піднявши хвіст трубою, трюхцить кішка, зрідка піднімаючи мордашку та про щось запитуючи. А Семенович їй відповідає, старанно жестикуючи. На повному серйозі!