Дзвоню подрузі, а відповідає її дочка.

Валентина зателефонувала своїй подрузі, слухавку підняла її донька.

— Оксано, — сказала я, — поклич маму.

— Не можу, — відповіло дитя. — Мама повезла бабусю, щоб купити щось спортивне на ноги та джинси з гумкою. У бабусі скоро круїз.

Я ледь не обурилася на цю новину при дитині. Адже мама моєї подруги ще зовсім недавно ходила собі повільно, а виходила в основному тільки до лавки у дворі. Постійно з надісланецьким голосом нагадувала про свою швидку кінцевину. Особливо при гостях. І Наталка, моя подруга, вирішила щось придумати, щоб відвернути маму від цих похмурих роздумів, які занурювали родину в депресію з ранку до ночі.

Навесні вона дізналась, що для пенсіонерів організовується тур в Європу, по Парижу та околицях. Усе організовано та передбачено. Завантаження-розвантаження-переміщення. Плюс медичні працівники поруч і додаткова робоча сила, яка за потреби не лише сумки понесе, а й самих бабусів. Мама, потрібно віддати належне, досить довго упиралася, бо не зрозуміла, чому її відправляють аж у Париж на десять днів. Якщо вже кінець, то нехай уже подалі від дому? Але потім, так і бути, дала себе вмовити, тим більше, її товарка, подруга по рецептами та діагнозами, теж висловила бажання відзначитися в місті мрій. А вдвох помирати веселіше.

Отож, зібрали дівчат — одній сімдесят п’ять, іншій — на два рочки більше, порадилися добре себе поводити і не піддаватися спокусам, допровадили до аеропорту, а там здали з рук у руки команди, яка відвозила укомплектованих пенсіонерок на розваги в Європу.

Поїздка виявилась чудовою, мама щодня дзвонила додому з подарованого їй мобільного телефону і жвавенько, приблизно годину, звітувала про сніданки-обіди-вечері та екскурсії по визначних місцях.

Проте невеличка проблемка все-таки виникла. Маму в поїздці настиг запор. Ну, це загалом зрозуміло: людина похилого віку, нове місце, готельна їжа і таке інше. Організм відгукнувся. Порадитися на цю тему з групою підтримки їй видалось не дуже зручним. Тому вона просто вирішила зазирнути в аптеку навпроти і там придбати клізму. Аптека виявилася хоч і маленькою, але, по-паризьки, суперсучасною. Там продавалися пляшечки, банки, креми, якісь мало зрозумілі медичні прилади, частково — за системою “сам візьми”. Ну загалом, усе, як і мало бути в такому закладі.

Зайшла туди мама і почала розглядувати полиці, шукаючи потрібний предмет. І не знайшовши, тричі обійшла аптеку, зупиняючись і оглядаючи різні пристосування, які хоч якось нагадували клізму. Справді, вони були досить незвичні та, навіть, як би це сказати, фантастичної форми. Ну так це ж Париж! Цивілізація! А в цей час продавець, точніше фармацевт або як їх там в аптеках називають, з непідробним здивуванням дивиться на маніпуляції старенької. І, намагаючись бути корисним, питає, мовляв, що я можу для Вас зробити, мадам? Парле ву франсе? Ду ю спік інгліш? Шпрехен зі дойч?

А мама на всіх мовах світу говорити, звісно, вміє. Але трохи. Французькою знає “бонжур”. Англійською вже вивчила “хай” і “бай”. А німецькою навіть може сказати цілу фразу: “Гітлер капут”. Але все це не зовсім по темі. Тому вона gestures починає пояснювати, чого їй потрібно.

Хлопає себе ззаду, а потім руками показує, щоб їй принесли щось таке кругле і продовгасте. У продавця, маю на увазі, фармацевта, очі на лоба вилазять, і рот напіввідкривається. Він уже дивиться на стареньку з певним страхом, у якому, тим не менш, вгадується повага.

Зрештою з’ясовується, що наша мама говорить по-російськи. Цей молодик теж gestures показує їй, мовляв, нікуди не рухатися, він зараз повернеться — одна нога тут, інша там. Вибігає з установи і дійсно за пару хвилин повертається зі старшим чоловіком на зразок комісара Мегре у втіленні Жана Габена. Та ще в клітчатому береті з помпоном. І з трубкою в руці. І говорить по-російськи! Чоловік виявився то нащадком якогось російського княжого роду, то уламком білогвардії. Він щоранку випивав свою каву з булочкою і читав газету в кафе навпроти.

Там його продавець по-сусідськи і приманив. Словом, з’ясувалося, що заклад з медичним ухилом — невеликий секс-шоп. Цей, схожий на аптекаря, збуджено змалював картину. Мадам, схоже, шукає щось особливе. Тільки він ніяк не може вловити, що ж саме. Нащадок предводителя дворянства якраз повинен був внести ясність в цю мутну справу. Коли до мами нарешті дійшло, де вона знаходиться, вона, як не дивно, не скрикнула: о боже мій, який жах! Не закрила палаюче обличчя обома руками. І не вилетіла з головою стрімголов з ганебної лавки.

Навпаки, з неприхованим інтересом зацікавилася у нащадка генерала Денікіна, а що це таке? І це? І це теж? Кілька речей були незрозумілі навіть самому перекладачеві. І тоді “фармацевт” влаштував їм невелику екскурсію й лікнеп. Після чого мама з величним презирством сказала своєму новому знайомцеві:

— Дегенерати. Нічого вже самостійно не можуть. А ось ми запросто могли і те, і се, і, між нами, це теж. Причому, без всяких дурних пристосувань, чи не так?

— Це правда, мадам, — захоплено погодився внук племінник генерала Шкуро.

Словом, з поїздки по Європі мама привезла не тільки нові враження, але й нового друга. Вони листувалися, телефонували один одному всі ці часи. А тепер ось вирішили вирушити разом чи на Багами, чи на Кариби. Та й не важливо.

— Ні, ти тільки подумай, який кошмар, — скаржиться мені по телефону Наталка. — Дзвонять ті діти, ну, з Парижа, з претензіями, що мама поводиться легковажно. Що їхній батько занадто старий для таких поїздок і пригод. А я їм у відповідь кажу, щоб стежили за власним дідом. Це він маму підбиває на всілякі дурниці. Взагалі, маячня якась, скажи. Що старий, що малий — вітер у голові…

А поки діти сваряться та призначають винних за розпусту, ці двоє пакують валізи, купують спортивне на ноги і джинси з гумкою. У рамках них попереду круїз!