Ніч у супермаркеті міста.

Пізній вечір у міському супермаркеті.
Ірина сиділа за касовим апаратом, тихенько плачучи від втоми, образи та самотності. Безсонна ніч давалася взнаки. Сусід Гришко, відомий п’яниця, знову бешкетував за стіною зі своїми друзями. Навіть дільничний не міг його вгамувати.

Ірина оглянула зал і витерла сльози. До неї наближався приємний молодий чоловік у модному пальті. Вже місяць цей високий брюнет приходив саме до її каси, оплачуючи піцу та сік. “Напевно, самотній”, — думала вона. “Комусь дістанеться такий красень”.

Покупець підійшов з піцою, мило усміхнувся, простягнув п’ять тисяч гривень, але раптом передумав:
— Зараз знайду без здачі, щоб вас не напружувати.
Розрахувався карткою і пішов.

До закриття супермаркету залишалася година. Рідкі відвідувачі в’яло клали у візки покупки.
Зівнувши, Ірина згадала сусіда Гришка. Вчасно – ось і він, оброслий, з синцями. Любитель випити увійшов кулею в магазин і незабаром стояв біля каси з двома пляшками дорогої горілки. Посміхаючись, простягнув новеньку п’ятитисячну купюру. “Свято за стіною продовжуватиметься до ранку”, – розізлилася Ірина.

— Гришко, обікрав когось?!
Сусід хитро оглянувся.
— Чого відразу обікрав?
Ірина звичним рухом подивилася купюру на світло, провела пальцями й раптом…
— Зачекай, Гришко, щось не те… Потрібно перевірити.
Вставила гроші в детектор і прошепотіла:
— Де ти це взяв?! П’ятірка фальшива!

Гришко завмер як фотокартка на паспорті і міцніше прижав до грудей пляшки, наче одночасно прощався з дитинством та партією, згадуючи забуту молитву. Раптом різко поставив алкоголь на стіл.
— Перевірте і ці, — з надією простягнув ще дві п’ятитисячні.
— І ці фальшиві. Я зобов’язана повідомити в поліцію!
— Іро, клянусь, знайшов біля магазину, був би гад, гаманець викинули, а гроші взяв. Не здавай… — благав п’яниця.

Касирка насолодилась його страхом і хотіла було зізнатися, що пожартувала і гроші справжні, як сусід схопив п’ятнадцять тисяч і шмигонув до смітника позбутися доказів. Гришко злорадно порвав гроші на клаптики і вискочив на вулицю.

Ірина не очікувала такої швидкості. Що ж вона наробила?! Але він сам винен, довів!
— Вибачте, — підійшов знайомий покупець. — Нещодавно у вас піцу купував…
— Пам’ятаю, — насторожилася Ірина, — без здачі.
— Я не про те… Уявіть, сів в машину, а гаманець не знайшов. Такий роззява.
— Багато грошей було? — уточнила Ірина, згадавши Гришка.
— Справа не в грошах, чорт з ними. Я вдень похапцем записав на одній банкноті дуже важливий номер телефону. Прошу: якщо раптом хто поверне, ви гроші їм залиште, а для мене тільки номер перепишіть. Ось моя візитка.
— Добре, — кивнула Ірина.

Настрій був жахливий. До кінця зміни думала, як допомогти любителю піци. Нарешті, схопила пакет і, підбігши до смітника, висипала його вміст.
Вдома наділа рукавички і стала шукати розірвані шматочки, лаючи себе за дурний жарт.
“І той роззява добрий… Напевно, телефон якоїсь дівчини”, — з заздрістю подумала Ірина, і в очах знову заблищали сльози. Номер знайшовся на двох клаптиках.

“А як тепер передати? З свого телефону дзвонити не можу, а раптом він передзвонить? І що тоді говорити? Про фальшивки?”
Достала візитку — Олексій Олегович Мальков, телефон фірми і особистий. Треба дзвонити тільки йому, але з чужого номера, або просто надіслати SMS. Може, в сусідки бабусі попросити телефон? А раптом Олексій їй передзвонить, а та нічого не зрозуміє та згадає, що Іринка заходила. І що він подумає? Що це я, та сама касирка Іринка, гроші знайшла і привласнила, а номер все ж таки переслала?
І раптом її осяйнуло, що можна попросити телефон у двірника, навряд чи він потім її опише. А якщо зможе… Отже, треба так зробити, щоб не зміг. Ірина кинулась до гардероба…

Невдовзі з під’їзду повільно викотився товстий колобок: на пальті натягнута шубка, два шарфи… пухова хустка і зверху бейсболка. Хай хтось потім спробує скласти фоторобот на цю безглузду істоту. Колобок покотився подалі від дому, збиваючи сліди та прислухаючись до звуків… шкряб – шкряб… Ось і він — свідок — інкогніто середньоазіатської національності — найкраще підходить.

Підійшовши до двірника, Ірина глухо сказала:
— Аке, дай телефон, рахмат.
Аке завмер, розглядаючи ворох одягу. Довелося конкретизувати:
— Батарейка сіла. Треба подзвонити.
І показала 500 гривень. Двірник мовчки простягнув телефон. Ірина тут же відправила Олексію номер незнайомої жінки. УФФФ! На душі стало легше.
— Рахмат — саламат — виноград — гранат — подякувала вона і поспішила додому.
*
Олексій не міг заснути. Думав не про гроші, а згадував денну зустріч, як, прямуючи в кафе повз зупинку, раптом почув:
— Льоша!
Відкрита двері переповненого автобуса показала обличчя друга Віктора. Літ п’ять не бачилися.
— На вокзал поспішаю. Їду. Подзвони! — друг почав викрикувати цифри.
Не знайшовши телефон, забутий у кабінеті, записав номер на купюрі і вже передчував, як вдома, без метушні, подзвонить Вітьку зі своєї холостяцької квартири. Не вдалося.
Щоб відволіктися, перейшов на приємну тему. Касирка Іринка, ось хто займає його думки вже цілий місяць. Згадав хвилясте волосся, очі кольору ясного неба, приємну усмішку… Пора знайомитися ближче. Надокучило самотність.

Несподівано почув сигнал повідомлення. На екрані висвітлився тільки номер. Чий?.. І раптом зрозумів — Віктора. Вранці треба подзвонити. Раз знайшовся номер, значить, і гроші. Зараз необхідно терміново подякувати відправнику.

— Здрастуйте. Велике спасибі. Гроші залиште собі, це презент.
Чоловічий голос з акцентом промовив:
— ПРЕЗЕНТ?.. Я вас не розумію. Двірник. Рахмат.
І відключився.
Втім, яка різниця, хто прислав. Завтра з Іриною поділюсь новиною. Он як вчора засмутилася, співчувала.
З думкою, що з’явився привід для розмови, Олексій з усмішкою заснув.
А Ірина півночі проплакала, жаліючи себе, своє невлаштоване життя, заодно пожалувала нерозумного Гришка і недоступного тепер для неї розібраху Олексія.

*
Наступного вечора радісний Олексій підійшов до каси.
— Ірино, все в порядку. Мені переслали загублений номер, я подзвонив другу… — почав він, та раптом зупинився на півслові. — Стоп… а звідки вони знали номер мого телефону? Адже візитку я дав тільки вам.
Ірина мовчала, не в силі вимовити ані слова.
— Отже, це ви знайшли гроші і… переслали номер?
Не дочекавшись відповіді, Олексій швидко пішов до виходу.
“Все! Він вважає мене злодійкою. Це кінець!”— злякалася Ірина, схопила сумочку і, плачучи, кинулася слідом.
— Олексію, зачекайте!!!

Покупці спостерігали, як дівчина підбігла до чоловіка і стала щось швидко йому говорити, потім відкрила сумочку і простягнула руку.
Олексій дивився на два шматочки від червоної купюри, де було написано номер Віктора…
Через кілька хвилин з їхньої сторони пролунав гучний сміх.
*
А невдовзі Малькови зіграли весілля, на якому Ірина знову і плакала, і сміялась, але цього разу від великого щастя.
Гришку теж перепало.