Привіт! Я з приводу оренди кімнати!

– Добрий день! Я щодо оголошення про кімнату!

На порозі квартири, де мешкала Оксана Іванівна, стояла справжня «сіра мишка»: вбрана в якісь потерті джинси, зношену футболку, на ногах – поношені кросівки, а в руках сумка, що теж виглядала не найкраще. Світле хвилясте волосся було зібране у простий хвіст. На обличчі жодного граму косметики. Єдине, що привертало увагу в цій «блідій немочі», – це очі. Великі, сині й ясні…

Оксана Іванівна уважно глянула на дівчину й кивнула головою: «Заходь!»
– Значить так, дорога моя, електрику даремно не палити, воду не лити, ощадливіше, зрозуміло?! І щоб чисто було! Ніяких гостей! Питання є?
Дівчина усміхнулась і кивнула: «Так, добре!»

– Зговорлива, – подумала Оксана, – Велика рідкість у наш час… Видно, що з села.
Із подальшої бесіди з’ясувалося, що дівчину звати Дарина, і вона дійсно приїхала із села, де в її родини є власна ферма, а сама вона приїхала вчитися на ветеринара.
– Зрозуміло! Свиней лікуватимеш! – підсумувала Оксана Іванівна.
Дарина навіть тіні образи не показала, тільки усміхнулась: – І свиней, і корів, і коней, а також котів, собак – усіх! Тварини ж теж хворіють.
– Ну так, ну так! Тут людей нема кому лікувати, зате свиней – будь ласка! – щиро обурилася жінка.

***
Загалом, квартирантка справляла на Оксану приємне враження: скромна, не нахабна, тиха, слухняна, охайна, у квартирі порядок наведе, їсти собі приготує та ще й господиню пригостить.
Особливо Дарані вдавалися млинці: апетитні, тонкі, як папір цигарковий, пухирчасті та рум’яні. Рука Оксани сама тяглася за таким частуванням! Ці млинці були просто чудом кулінарного мистецтва: вони одразу танули в роті, не встигаючи долетіти до шлунка.
Оксана Іванівна і Дарина, можна сказати, навіть потоваришували, й іноді коротали вечори за чашкою чаю.

І все, мабуть, у них би склалося добре, і Дарина спокійно б закінчила свій університет, живучи на орендованій квартирі у Оксани Іванівни. Але тут після півроку на півночі повернувся син жінки – Михайло. Кремезний молодий чоловік, можна навіть сказати – красень («весь у батька», – зітхала його мати).
Сама ж Оксана Іванівна любила називати синочка по-французьки – «Мішель». Сам молодий чоловік від такого звертання морщився, як від зубного болю, але терпів: «мама ж все-таки».

Треба сказати, що виховувала вона сина сама, і, мабуть, на цій підставі вважала його своєю власністю.
Мабуть, тому той факт, що її Мішель мило розмовляє з квартиранткою на кухні і з апетитом поїдає її млинці, довів Оксану до шокового стану. Та хіба тільки млинці! Цей «негідник» одночасно ще й пожирав очима цю «доярку». Оксана Іванівна від цього відкриття просто посивіла на місці.
– У мого сина зовсім нема смаку! – жахлива думка промайнула у голові синомани.

***
Відтоді Оксана свою квартирантку зненавиділа: і підлоги-то вона тепер мила не так, і говорила не так, і навіть млинці тепер здавалися не такими смачними. А найбільше лякало Оксану той закоханий погляд, яким її синочок, її кровиночка дивився на цю «бліду поганку», «селянку із корівника»…
– На мене, свою матір, єдину рідну, близьку людину, він ніколи так не дивився! – обурено думала вона, якими давилася слізьми вночі в подушку.
– Змію, змію ж на грудях вигріли! – ридала вона в слухавку, ділячись горем зі своєю близькою подругою – такою ж самотньою дамою в роках, Іриною Вікторівною.
– А я-то думала, що на цю бліду поганку Мішель і не гляне! Тому в будинок і запустила! А вона оченята-то свої підвела, волосся розпустила й млинцями його привабила!
Ірина вислухала подругу, охнула, ахнула і висловила свою авторитетну думку:
– Ой, дивись, Оксанка, як би вона твого сина не причарувала! Цими словами Ірина підлила оливи у вогонь ненависті та нерозуміння, довівши тим самим подругу майже до серцевого нападу.

Не те, щоб Оксана вірила в такі речі, як привороти й відвороти… все це вона називала «мракобіссям і дикістю», просто сама
думка про те, що чужа жінка заволоділа увагою сина, зводила її з розуму.
Цілими днями вона тепер ламала голову, думаючи, що ж робити і як відволікти сина від цієї «селянки». Але, звісно, показувати себе хамкою й виставляти дівчину за двері вона не збиралася. Принаймні тоді. Адже тоді вона впаде в очах сина, і він ще чого доброго поїде від неї.
– Ні! Треба діяти хитріше, треба навпаки, якось показати цю дівку в непривабливому світлі, щоб син відвернувся від неї.

***
Оксана Іванівна кілька днів поспіль міркувала про те, як би відвадити сина від квартирантки.
Тая ж, ходила собі ніби нічого й не сталося, пекла свої млинці, варила борщі й робила вигляд, що не помічає свердлячого погляду Оксани. Лише одного разу запитала:
– Оксана Іванівна, Ви часом не захворіли? Щось Ви якась сумна й бліда… І нічого не їсте…
– Все гаразд! – буркнула собі під ніс Оксана й зникла у своїй кімнаті для обдумування подальшого плану знищення «мерзотниці». У голові що тільки не промайнуло… Була навіть думка отруїти нахабу. Але Оксана тут же перехрестилася: – Прости, Господи! Який гріх в голову прийшов.
Поки Оксана Іванівна думала, Михайло одного разу прийшов додому з каблучкою та квітами й зробив Дарині пропозицію! Від такого Оксана Іванівна зовсім втратила контроль над собою, і, що називається, “злізла з котушок”.

– Навіть перед матір’ю не посоромився, негідник! – знову обурено плакала вона всю ніч у подушку – Він мене ні в що не ставить! Він любить лише цю дівку!
Оксана зло витерла сльози й підійшла до вікна… Повернулася, і раптом, погляд її впав на нічний столик. Там лежали її сережки з діамантами. Сережки старовинні, цінність їхня доволі велика. У спадок їй дісталися від матері, а тої від своєї матері… Вона пригадала з яким захопленням Дарина завжди дивилася на сережки й милувалася їхньою красою.
– Ну я тобі покажу! – зло прошипіла Оксана, рішуче схопивши сережки, загорнула їх у хустинку й сховала в свою сумочку.
Правду кажучи, вона тоді загалом погано розуміла, що робить і як діятиме далі.

***
Вранці Оксана прокинулась у доброму настрої, сьогодні вона мала намір виставити цю сільську дівку з дому. Назавжди.
Вона вийшла до сніданку, солодко усміхаючись… намазуючи собі на хліб вершкове масло, звернулася до сина: – Мішель, ти випадково не брав мої сережки з діамантами, щось ніяк знайти не можу…
– Мамо, та нащо вони мені? Що я дівчина-красуня, чи що? – здивувався Михайло.
Тоді Оксана Іванівна з усмішкою обернулася до Дарини: – А ти не бачила моїх сережок?
Дарина густо почервоніла, одна лише думка про те, що її можуть звинуватити у крадіжці, змусила її розгубитися, ховати очі й плакати.
– Я нічого не брала! – тихо сказала Дарина, давлячись слізьми.
– Ну, що я казала?! Це вона! Забрала мої сережки і відправила своїм бідним родичам у село…

– Але мої родичі зовсім не бідні, – заперечила дівчина, – й ми ніколи не брали чужого! Чому Ви так?
– Це ти чому так? – негайно поверни мені мої сережки й прибирайся звідси.
– У мене нічого вашого нема… Можете навіть поліцію викликати!
– Та що там їх викликати, вони давно вже у твоєї рідні!
Оксана вже остаточно втратила контроль над собою й, зрікаючись, як у прірву котилася все нижче й нижче, не в змозі зупинити потік неприємних слів на адресу дівчини.
– Мамо, та що ти таке говориш? Ліза не могла такого зробити! Ти, напевно, просто забула й сама кудись поклала.
Вони всі троє ретельно обшукали квартиру, поки Михайло випадково не зачепив мамину сумку й звідти не випала хустинка із сережками.

Чоловік так і застиг з знахідкою в руках.
– Як ти могла, мамо? – тільки й міг він сказати, дивлячись на мати очима, повними розчарування.
– Я просто помилилася, сину, розумієш, я забула! – намагалася викрутитися Оксана Іванівна.
– Мамо, я все бачив! Ти була огидна! Ми з Лізою йдемо на орендовану квартиру, – заявив Михайло.
– Зачекай, ти ще й з цією дівкою нагоряєш! – закричала Оксана Іванівна крізь сльози.
Михайло мовчки вийшов з кімнати, взяв Дарину за руку й вивів її з дому Оксани Іванівни.
Вони зняли квартиру, одружилися й були цілком щасливі вдвох. А одного разу Михайлу зателефонувала Ірина Вікторівна.

– Міша, мама твоя в лікарні! У неї інфаркт. Вона плаче, хоче тебе побачити…
Дарина, дізнавшись про те, що свекрусі зле, відразу почала збиратися, зробила їй парові котлетки, зварила курячий бульйон із пиріжками, по дорозі купила фруктів…
Михаїл до матері не пішов, пославшись на занятість.
***
Коли Дарина з’явилася на порозі її палати, Оксана Іванівна заплакала. Вона так сподівалася, що прийде син, а прийшла ця ненависна дівка, яка зруйнувала її життя, забрала найцінніше.
– Ну, чого Ви розболілися, мамо? Ось, поїжте, це ось бульйончик, пиріжки… – говорила Дарина. – Хочете, я Вас із ложечки погодую, поки гаряче.
– А Мішель що ж не прийшов? – тихо, з розчаруванням запитала Оксана.
– А Міша зайнятий дуже на роботі…

Оксана Іванівна зрозуміло кивнула головою й заплакала…
– Прости мене, Лізонько, я так перед тобою винувата… Повертайтеся додому, мені дуже зле без вас…
– Ну про що Ви говорите, мамо, ні в чому Ви не винуваті, просто помилилися, забули й засмутилися! Все буде добре.
Коли Ліза пішла, сусідка по палаті сказала Оксані Іванівні: – Хороша у тебе дочка! Красива, добра, уважна!
Оксана усміхнулася: – Так, хороша!
Коли Оксана Іванівна видужала, з лікарні її забирали Михайло з Дариною разом. Вони так і жили утрьох у квартирі Оксани Іванівни, поки Ліза не закінчила навчання. А потім всі разом переїхали на ферму, до батьків Лізи. Дім там величезний, місця багато… та й зайві робочі руки не завадять.
Оксані Іванівні настільки сподобалося на фермі, що вона тепер про місто й чути не хоче. Тим більше, що у молодих народився син, Саша, у якому всі душі не чують. Поки батьки Лізи фермою займаються, Ліза тварин лікує, а Михайло командує фермерським магазином, Оксана Іванівна все свій час приділяє маленькому Сашеньці.

Тепер часто від неї можна почути:
– Мені таку квартирантку тоді сам Бог послав!
Ось як буває!