Шановні гості

Вельмишановні гості

– Ольго, ні! У мене немає місця, щоб розмістити вас усіх, – різко сказала Марина.

Вона втрачала надію ввічливо і культурно пояснити двоюрідній сестрі по телефону, що візит небажаний, проживати неможливо, і варто знайти інші варіанти.

– Ой, так точно твоя мама казала – лише б відмовити гостям. Маєте таку хату, а місця немає, звісно, так я і повірила. От, між іншим, твоя мама завжди знаходила і місце, і їжу, а часи які були – не такі, як тепер, – розпалилася Ольга. – Ми приїжджаємо сьогодні ввечері і ні дай Боже…

Закінчити їй не дав чоловік Марини.

Проходячи повз, він з усмішкою простягнув руку до телефону дружини і, щойно жінка віддала слухавку, гаркнув у неї так, що «тій стороні», мабуть, заклало вуха.

– Сказано тобі – немає місця! А будеш хамити моїй дружині – взагалі ні ти, ні хто-небудь з твоєї рідні не зайде сюди ніколи!

Слухавку кинули.

Александр навіть не додав конкретні маршрути, за якими родині дружини слід було піти. Які неввічливі люди – не дочекатися…

– Дякую, – видихнула Марина.

У їхній парі вона була «м’якою» та «піддатливою», натомість Александру були властиві більш жорсткі методи.

– Двері зачини. Бо сто відсотків спробують таки приїхати і таки прийдуть.

– І ще за таксі заплатити вимагатимуть, будь певна, – зітхнула Марина, старанно перевіряючи, чи зачинені брама і хвіртка в будинку. А ще – кидаючи номер двоюрідної сестри у чорний список.

Дітей було шкода, звісно – Ольга їх напевно потягне з собою і туди, і назад, але…

Марина не може вкласти свій розум у її голову. Та й іншим способом відвадити небажаних і непроханих гостей явно було неможливо.

Та ще й від мами напевне наслухалася… А це ж все мама почала. Правильно Ольга сказала – у домі батьків Марини завжди всі були раді, готовий був і дім, і стіл, й усе інше, належне для прийняття дорогих гостей.

Серед родини їхня сім’я славилася найповажнішими і гостинними людьми, добре вихованими, гідними наслідування і так далі, і тому подібне.

Тільки чим старшою ставала Марина, тим більше їй не подобалося все це. З кількох причин.

По-перше, звісно ж, те, що для розміщення родичів жертвували перш за все інтересами Марини.

Батьки, як і раніше, спали у своїй кімнаті, а от Марині доводилося переїжджати на незручний диван на кухні кожен раз, коли їхня квартира зазнавала навали гостей.

А це мінімум на тиждень щомісяця.

Чи варто казати, що спина дівчини зі сколіозом проклинала за таку ночівлю?

Зрозуміло, що купити нормальний ортопедичний матрац батьки не змогли б, але невже не можна було для гостей придбати хоч якийсь надувний?

Або для Марини взяти хоча б з рук десь розкладне крісло, яке поставити на тій самій кухні замість того чорта продавленого диванчика, після якого вона три дні не могла розігнутися нормально?

Ах, так, звісно, грошей не було навіть на такі дрібниці.

А не було цих самих грошей, бо гостям треба на стіл поставити найкраще. Привітити, ушанувати, щоб усе було, як у людей.

Діставали на час візитів кришталь з серванту, ставили на стіл всі наявні продукти, включаючи відкладену на свято дефіцит.

Скільки разів Марина святкувала день народження з картопляним пюре та солоною оселедцем, бо дефіцитну ковбасу, куплену спеціально до свята, за три дні до самого святкування з’їли «дорогі гості»?

Останньою краплею для Марини стала подарована подругою на чотирнадцятиріччя коробка цукерок.

Її вручили Марині за тиждень до свята, бо подруга від’їжджала з батьками на відпочинок і привітати у потрібний день дівчину просто не змогла б.

А Марина замість того, аби з’їсти рідкі ласощі одразу ж, як зробив би будь-яка нормальна дитина, вирішила відкласти цукерки на своє свято. Щоб і самій поїсти, і маму з татом пригостити.

Лише двох днів не пройшло, як ці самі цукерки виставили на стіл черговим непроханим гостям, а батьки навіть не додумалися залишити хоча б по одному з кожного виду, щоб дівчина хоч скуштувала їх!

З першої ж стипендії поїхала через рік у коледж Марина і купила собі точно таку ж коробку і з’їла в одиночку, ні з ким не ділячись.

Тоді ж і вирішила: у її житті більше не буде такої «люблячої» і «гостинної» як її батьки.

А потім вона зустріла Олександра, вийшла за нього заміж і народила сина. До того моменту, як Миколі виповнилося десять років, пара вже купила ділянку і навіть побудувала там підходящий для цілорічного проживання будинок.

– Це ж яка хатина величезна! – першими прокоментували родичі з Марининої сторони.

І без сенсу було пояснювати, що дім зведений на межі двох ділянок. Що технічно їхній родині належить половина цієї «громади», а другу частину займає родина брата чоловіка.

Кожна половина дому мала свій вхід, комунікації, навіть адреси були різні.

Звісно, між ділянками залишили хвіртку, аби швидко ходити один до одного в гості, але від цього якогось права однієї родини на другу половину дому не з’являлося.

Але декотрі родичі пропускали цю інформацію повз вуха. Щоправда, до Ольги ніхто не наважувався нагрянути в гості, порушивши всі правила, встановлені Олександром та Мариною у їхньому домі.

Правила ці, насправді, були простими.

Марина охоче дозволяла нормальним, адекватним людям з числа рідних, які приїжджали у їхнє місто у справах чи просто на відпочинок, зупинятися у їхньому з Сашком будинку.

Але тільки в кількості не більше трьох осіб (гостьова кімната розрахована на три спальні місця) і максимум на два тижні.

Більшість родичів цілком влаштовував такий варіант.

Багато з ровесників Марини навіть по власній ініціативі, приїжджаючи, скидали гроші на продукти, щоб молоді батьки не годували зайві роти за свій рахунок.

Багато також допомагали по господарству дрібницями, а ще – не влаштовували зі свого приїзду цілого шоу, мовляв, розважайте мене.

Багато, але не Ольга, яка ще чотири роки тому повідомила «радісну новину» про народження двійні і про те, що вони всією дуже великою тепер родиною хочуть при нагоді відвідати Марину та її чоловіка.

У відповідь Ользі сказали рішуче і чітке «ні».

Олександру не сподобалася ідея ділити дім з настільки малими дітьми. Та й Микола вчився у школі з досить великою навантаженістю, а отже – явно був би проти постійного крику маленьких дітей за стінкою.

Ольгу відповідь «прости, але ми всі тут не помістимося» не вдовольнила.

І якщо в попередні чотири роки вона лише картавала Марину по телефону і розпускала серед рідних плітки про жадібність і негостинність «забаглихся» родичів, то зараз зателефонувала і по факту повідомила, що вони всією родиною з шести осіб вирішили вшанувати своїм присутністю дім Марини та Олександра.

Ольга, чоловік, троє дітей і, звісно ж, Ольжина мама – хоч і не кровна по родству, але все ж тітка Марини, мабуть, взята з собою в якості «важкої артилерії».

І спочатку Марина намагалася пояснити двоюрідній сестрі, що ну немає у них місця для розміщення шести осіб. Максимум троє – більше просто не влізе.

Ну гаразд, четверо, якщо молодших дітей покласти на розкладне крісло з гостьової кімнати разом «як пристане».

Можливо, вмістилися б вп’ятьох, якби старшого сина батьки взяли спати до себе.

Але куди подіти Ольжину маму в такій ситуації, було взагалі неясно?

– Син твій дорогий міг би і на кухні на дивані поспати, – висловила тоді Ольга.

І Марину прямо перемкнуло – згадалося відразу, як вона сама ночувала на дивані на кухні, поки «дорогі гості» з комфортом жалися на подушку на її улюбленій ліжку.

Займали її кімнату, їли все найсмачніше, після чого сім’я до зарплати сиділа на макаронах, ще й…

Спогади не полишали до пізнього вечора.

Вже коли Марина сподівалася, що до родички дійде, що нав’язуватися недобре, по дому пролунала хвиля дзвінка в двері.

Потім ще раз, ще і ще.

В камеру домофона нахально дивилася Ольга. Поруч стоїть її чоловік і засмучені, примхливі діти.

Тітка щось перемовлялася з таксистом, а Марина дивилася на це і все намагалася зрозуміти – на що саме розраховують небажані гості.

Пролунав дзвінок по телефону.

Мама. Ну хто б сумнівався.

– Марина, там Ольга стоїть під вашим домом, їм треба заплатити за таксі й розмістити всіх.

– Ні, мама, ніхто у нашому домі не розміститься, особливо ця родинка. Не попередили про приїзд – раз, їх занадто багато – два, та й взагалі…

Розповідати про пропозицію виселити Миколу з його кімнати Марина не стала. Мама б не зрозуміла.

Вона і зараз не зрозуміла, прийнявшись картати нерозумну доньку за те, що та не слідує законам гостинності, що їй, матері, соромно перед численними родичами…

– Краще б тобі було соромно переді мною, мамо. І за вкрадені у мене цукерки, і за те, що ти мене з моєї кімнати постійно виганяла, – зітхнула Марина і додала номер матері в чорний список.

На певний час, звісно.

Через тиждень, коли мати охолоне, Марина знову спробує з нею поговорити. І вже тоді, якщо її кордони так і не навчаться поважати…

Олександр з усмішкою спостерігав за подіями перед домофоном.

От родичі відчаїлися достукатися й дозвонитися, от пригрозила відеоекрану кулаком Ольга, от вся родина сіла в таксі і поїхала кудись далі.

Чи то готель або орендовану квартиру шукати, чи то переглядати списки гостинних родичів. І Марині, і її чоловікові було байдуже.

Головне – що тепер і Ольга, і всі інші, до кого ще не дійшло, зрозуміють: незваний гість гірший татарина, а правила, встановлені господарями квартири чи дому, треба дотримуватися, а не сподіватися, що вони постеляться килимком під твої ноги тільки тому, що «так прийнято».

Більще не прийнято. Не в їхній сім’ї. Не в їхньому домі. Не в їхньому житті.